Перерозподіл українських земель наприкінці XVIII ст. Адміністративний устрій України.

При розгляді першого питання необхідно з‟ясувати, що внаслідок розчленування Речі Посполитої трьома державами – Росією, Австрією та Прусією наприкінці XVIII ст. відбувся черговий переділ українських земель. Більшість території й населення України увійшли до складу Російської (відповідно 90% та 85%), а західні регіони (Галичина, Буковина і Закарпаття) - Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперій. Нагадаємо, що внаслідок І поділу Польщі у 1772 р. до Австрії була приєднана Галичина. За ІІ (1793 р.) та ІІІ (1795 р.) поділами до складу Росії увійшли Правобережна Україна та Західна Волинь.

На Наддніпрянську Україну вже наприкінці ХVІІІ ст. було поширено загальноросійський адміністративний устрій, її територія поділена на 9 губерній. Правобережна Україна (Київська, Подільська і Волинська губернії) була районом суцільного поміщицького землеволодіння. Українське суспільство на Правобережжі (88% населення у 1795 р.) складалося майже виключно з селянства, з яких 74% на Волині, 90% у Київській і 91% у Подільській губерніях були покріпачені. Поляки були представлені головним чином польською або сполонізованою шляхтою, що складала 7,8% населення Правобережної України і 37,5% усього дворянства Російської імперії.

Лівобережна Україна складалася з колишньої Гетьманщини та Слобідської України. У 1796 р. з Гетьманщини було утворено Малоросійську губернію, яку на початку XIX ст. перетворено на однойменне генерал-губернаторство з губерніями Чернігівською і Полтавською. Кріпацтво, запроваджене тут 1783 р., не набуло широких форм. Станом на 1857 р. закріпачені селяни становили меншість місцевого населення: 41% у Полтавській губернії і 45% - у Чернігівській. 1796 р. на Слобожанщині було створено Слобідсько- Українську губернію, яку 1835 р. перейменовано на Харківську.

На південноукраїнських землях (Новоросія) наприкінці ХVІІІ ст. було утворено Новоросійську губернію, а 1802 р. три губернії – Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. – Херсонська) і Таврійську. Внаслідок російсько-турецької війни на початку ХІХ ст. до Росії була приєднана Бессарабська область, яка у 1873 р. була перетворена на губернію. Протягом ХVІІІ ст. на території Південної України основну масу населення складали державні й незакріпачені селяни, що жили на поміщицьких землях. Інтенсивне заселення південних степів і порівняно слабке поширення феодально-кріпосницьких відносин (кріпосне право було запроваджено 1796 р.) стали найважливішою передумовою швидкого розвитку продуктивних сил, піднесення сільського господарства і промисловості краю. Не зважаючи на те, що західноукраїнські землі складали компактну територію у 70 тис. кв. км., на яких проживало близько 2 млн. українців, складаючи переважну більшість населення регіону, Австрійська монархія закріпила їх політико-адміністративну розчленованість, штучно насаджену у попередні століття.

Закарпаття раніше за всі західноукраїнські землі увійшло до складу Австрійської імперії – 1526 р. у складі Угорського королівства. Галичина утворила окремий коронний край – „Королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії)” з центром у Львові. Практично край складався з двох етнічних територій: східної – української (12 з 18 округів „королівства”) та західної – польської. Буковина була у складі імперії з 1775 р. і в 1787–1849 рр. входила на правах окремого округу до Галичини. У 1849 р. вона була виділена в окремий коронний край. Одночасно з курсом на германізацію австрійський абсолютизм надавав тимчасових привілеїв панівній польській, румунській, угорській верхівці. Тому паралельно з онімечуванням надалі посилювався процес примусової полонізації Східної Галичини, румунізації Буковини і мадяризації Закарпаття.