Розвиток етичних вчень. Софісти і Сократ.

Передумови розвитку етичних вчень:

• розвиток нових суспільно-економічних відносин (заміна патріархального суспільства рабовласницьким, генеза полісу) → заміна моралі;
• суперечність між різними моделями моралі → посилення уваги до проблеми етики.

Перші античні філософи – мілетська школа – деміфологізували картину світу. Вони цікавилися насамперед натурфілософськими проблемами, однак у їхніх ідеях уже помітні проблеми внутрішнього світу людини (ідеї Фалеса щодо одухотвореності всього сущого й душі).

Поштовхом до розвитку етичних вчень у давній Греції було виникнення атомізму. Засновник цього вчення – Левкіпп. Його ідеї доповнив його учень Демокріт, що був автором ряду праць, присвячених влаштуванню Всесвіту, математиці та геометрії.

Етичне вчення Демокріта полягає в наступному:

• світ утворений із атомів (άτομος – неподільний), сама людина та її душа – теж;
• існують два типи законів: природні та створені людиною. Порушення природних законів призводить до катастроф, а порушення законів, встановлених людьми, може й не мати негативних наслідків → наявність свободи волі людини, можливість її вибору, існування моралі;
• людина – природна істота, що в процесі свого розвитку стала соціальною. Цьому сприяли такі чинники, як взаємодопомога, нужда, досвід та користь;
• доброчесний спосіб життя не є вродженим. Здатність розпізнавати добро і зло й обирати правильну модель поведінки залежить від виховання → сором – результат мук совісті;
• вчення про найвище благо та чесноти:

• найвище благо - щастя індивіда, тобто добрий стан духу, самовдоволеність, спокій, рівновага, блаженство. Мораль як одна з форм буття, самоутвердження людини існує для неї, а не навпаки;
• чесноти – спосіб досягнення найвищого блага;
• найважливіші чесноти – мудрість і почуття міри (завдяки ним людина розпізнає те, що справді необхідне для досягнення щастя). Мудра людина завжди доброчесна, а невіглас приречений на нещастя;

• щастя може досягти кожна вільна людина, важливо тільки навчитися переживати це почуття, тобто досягати евтимії — благого стану душі, який не зводиться лише до задоволення, хоч і містить його. У цьому стані людина відчуває спокій, рівновагу, симетрію, блаженство;
• об’єктивне й суб’єктивне в моральному акті: мотив дії та власне дія;
• моральність вчинку визначається за наявністю єдності бажання й дії (тобто важливо не просто чинити добро, а й бажати цього);
• моральна суверенність, автономність особистості;
• раби – поза межею моралі, бо Демокріт вважав їх знаряддям, яким треба вміти раціонально користуватися;
• жінок не шанував, вважав їх пустими балакучими істотами, підкорятись яким – велике приниження.

Отже, основними засадами етики Демокріта є раціоналізм (мудрість — найвища чеснота, а розум — критерій правильності поведінки людини); утилітаризм (ототожнення добра з користю, зла — зі шкодою); евдемонізм (визнання "щастя" визначальною категорією етики і вихідним принципом моралі).

Софісти. Передумови діяльності:

• класові суперечності;
• Пелопоннеська війна → занепад культури та науки, не з’являлися нові філософські школи, основний напрям – гносеологія.

Софісти – мандрівні філософи, що на певний час зупинялися в якій-небудь місцевості та навчали юнаків основ риторики й науки (за гроші; кожна людина, що прагнула зробити політичну кар’єру, мала вміти здійснювати вплив на читача, цього навчали насамперед софісти). Також софісти інколи виконували дипломатичну функцію.

Засновники софізму – Горгій та Протагор. Видатні софісти – Гіпій з Еліди, Продік з Кеосу, Антифонт, Фрасімах із Халкідону.

Основні ідеї софістів:

• людина – центр філософського пізнання, творче начало світу (примат людини над світом), міра всіх речей, від якої залежать закони об’єктивної дійсності;
• людина має право дивитися на світ через призму власних інтересів та цілей;
• у світі природи і культури існують різні закони: природні діють невідворотно, а закони держави, культурні й моральні норми не мають строго детермінованої сили, тому ганьба чи покарання можливі лише, якщо порушення помічені. Порушення законів природи обертається шкодою для індивіда незалежно від того, явне воно чи приховане;
• софісти, акцентуючи на мінливості, відносності та суб'єктивності норм і уявлень про добро, зло, справедливість, ігнорували в них моменти тривкого, абсолютного, вселюдського, об'єктивного;
• людські чесноти - набуті людиною моральні та соціальні позитивні якості (розумові здібності, професійну майстерність, красномовство), які забезпечують їй життєві успіхи і повагу;
• життя – це суцільний процес виховання, головне завдання якого полягає в навчанні доброчесності. У ранньому дитинстві цим мають займатися батьки, згодом – учителі, далі – держава, змушуючи своїх громадян вивчати закони і жити згідно з ними;
• моральні норми, закони, приписи суспільного життя, на відміну від законів природи – результати людської творчості. У людей однієї статі, одного віку і соціального становища уявлення про чесноти не тотожні, оскільки кожен індивід є мірою речей, а відмінність між індивідами нескінченна;
• Горгій дотримувався думки, що чесноти чоловіків і жінок, дорослих і дітей, вільних і рабів принципово різні;
• визнаючи цінність речей, вдаючись до моральних оцінок, люди використовують не знання, а думки, які не можна охарактеризувати як істинні чи хибні. Послуговуючись здоровим глуздом, вони одні з них вважають кращими, інші — гіршими.
• однозначно тлумачити добро, зло і справедливість неможливо.
• скептично ставилися до твердження про існування богів; проголосили (вперше) ідею рівності всіх людей – знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів; піддавали критиці устої тогочасних держав.

Сократ. Народився 469 р. до Р.Х. у свято Аполлона та Артеміди (вважалося, що люди, народжені в цей період, стають видатними). Навчався в Анаксагора.

Основні ідеї:

• антропоцентризм, притаманний софістам (однак був противником як софістської філософії, так і натурфілософії);
• уперше розробив філософську концепцію ідеалізму;
• виявлення змісту доброчесностей, які хотів об’єднати в головну доброчесність – арете, що ототожнював із знанням;
• доброчесність – найвище й абсолютне благо, яке має складати основну мету життя, адже лише доброчесність може привести людину до щастя;
• люди чинять аморально лише тому, що не вміють відрізняти добро від зла;
• доброчесності можна навчитись, але не обіцяв учням навчити їх істини, оскільки «Я знаю лише те, що нічого не знаю»;
• людина володіє знанням істини з народження, однак не розкриває її в собі доти, доки поставлені їй питання не приведуть її до суперечностей із самою собою й визнання власного невігластва, що є поштовхом до самопізнання;
• бесіда – метод філософського пізнання світу: за допомогою питань Сократ доводив думку учня до абсурду, в результаті чого й знаходилась істина.